Продавці удачі.







Він народився в той самий день, що й Ісус .


Власне, це все, що я про нього достеменно знала. Кожного разу, коли він був у доброму гуморі, відчинивши двері крамниці, не вітався , не питав як справи , а голосно і весело заявляв: "You know, I was born on the same day as Jesus, right? Am I lucky or what?"[1]

І як після цих слів на нього можна було сердитись?

Він - назвемо його Ясь , або Яцек - був поляком за походженням , але справжнього його імені ніхто не знав. Ясь приходив майже щодня. Приходив не балачки розводити, а у справі . B нього була місія , з якою він прокидався і задля якої жив: нашкребти десь $1,89 і купити найдешевшого пива у найбільшій пляшці ; випити його десь у підворітні і там провалятись до вечора.

Коли він приходив розраховуватися до каси , руки у нього неконтрольовано трусилися, гублячи крізь пальці дріб`язок , нажебраний в перехожих. Центи тікали у різні боки з прилавка на підлогу , розкотисто подзенькували і перегукувались, беручи його на сміх. Ясь мав старечі руки :жилаві, загрубілі і обшарпані. На великому пальці лівої руки виднілася рана від опіку і почорнілий ніготь, безіменний палець взагалі був без двох фаланг . Я старанно рахувала монети під пильним наглядом власника магазину, мої руки теж зрадливо тремтіли, як це буває у перший день на роботі. Ясь зиркав на пляшку, поки йому не вривався терпець і він, запевнивши, що грошей дав більше, ніж ми "деремо з людей за це дешеве пійло", хапав своє пиво і плівся до насидженого місця під яскравим світлом цілодобової заправки.

- Ти знаєш, я народився в той день, що й Ісус? Але навряд чи я доживу до його віку! Ха-ха-ха! - повідомив мені Ясь іншим разом.

- Скільки тобі вже років, сину?- озвався зі свого офісу-комірчини власник магазину Джордж. Він усіх називав "синами і дочками". За звичкою, мабуть. Джордж був батьком одинадцятьох дітей : сімох власних і чотирьох покійного брата. Велика родина емігрувала з Сирії ще в кінці 80х.

- 23 , татусю! - зухвало кинув Ясь через плече , імітуючи славнозвісну "moon walk" Майкла Джексона перед холодильниками з пивом. Його красиве обличчя в ту мить здавалося зовсім юним, очі випромінювали хлопчачу задиркуватість і шал.

Яцек міг би бути героєм тих фільмів, де поганий хлопчисько знаходить собі порядну дівчину, кидає заради неї всі шкідливі звички , починає щонеділі телефонувати мамі , а потім вони разом їдуть рятувати дітей Африки, визволяти Ірак, навчати англійської в Китаї чи просто беруть іпотеку на двох і займаються вирощуванням марихуани. Він з дівчиною, звісно. Не з мамою.

Однак, після двох років життя в Америці я навчилася відрізняти голівудські фантазії від реальності.

- Дивись добре за ним, щоб він крім пива ще чого не вхопив ! - голос Джорджа грубо перервав кінематографічну ідилію в моїй уяві. Він навмисне гукнув так, щоб хлопець почув. Яцек припинив танцювати і завмер. До нього враз повернулася його звична сутулість і він принишк . Ясь відчинив дверцята холодильника, дістав своє пиво, а разом з ним дві пляшки "важкого лимонаду" - слабоалкогольного напою, популярного серед підлітків. Через секунду почувся звук розбитого скла і на підлозі перед хлопцем утворилася неонова калюжа.

- Уууупс! - протягнув Ясь і скривися , наче маленька дівчинка перед розпластаним на тротуарі морозивом. В його хитрому погляді зачаїлося щось хиже і зле. - Це випадково, "татку"! Я більше так не буду!

Тоненьким голосочком Ясь скиглив над побитими пляшками, театрально заламував руки і бідкався. .

Джордж перестрибнув через високий прилавок і навіть встиг прихопити швабру, з якою він метнувся чи то прибирати калюжу, чи бити зловмисника. Він нагадував спортсмена з жердиною в цілеспрямованому русі до олімпійського золота. Джордж був на голову вищий за Яцека і сильніший , але той навіть не збирався боронитися. Він дочекався Джорджа , демонстративно повернувся і спокійно пішов до виходу. Джордж був неготовий до такого і бити худу, сутулу спину волоцюги йому здалося чимось менш виправданим , ніж зарядити йому добряче кулаком в нахабну пику , якби та була під рукою. Він обмежився арамейськими прокльонами , яких крім Джорджа ніхто з присутніх не розумів.

Яцек перетнув вулицю, не зважаючи на потік автомобілів і на сердиті вигуки водіїв. Діставшись свого берега, він вмостився на лавці автобусної зупинки , в одній руці пиво, а в другій - картон з надписом "Ісус помер за мої гріхи, а що сьогодні готовий зробити для мене ти? "

Магазин служив порталом в чиказьку реальність для таких новоприбулих шукачів американської мрії, як я. Район був з тих, котрі сприймаються емігрантами як транзитна зона в середній клас і є тимчасовим пристанищем в період адаптації, еквівалентом місця на старій канапі в квартирі друзів . Дехто навіть валіз не розпаковував на випадок кращих варіантів. Квартали з рядами ідентичних коренастих будиночків з жовтої цегли були населені переважно працьовитими людьми , чиї життя крутилися навколо роботи, костьола та дружніх "імпрез" . Сама думка про те щоб залишитися в цьому районі надовго була рівнозначною повній капітуляції перед життям, за яким я сюди приїхала. Запах "океанського бризу" та "весняної свіжості" з пралень в підвалах нагадував про прихід суботи, а в неділю аромат смаженого і вареного домашнього обіду пробуджував в однаковій мірі як апетит, так і нестерпну тугу , добре знайому емігрантам. Якби не американські прапори на фасадах будівель , то можна було втратити орієнтацію в просторі і забути в якій країні ти знаходишся , оточений поляками, українцями, мексиканцями, сербами , ромунами. Не уявляю, як почувалися серед нас американці.Може, звідси в них ця наполеглива звичка маркувати власну територію оверсайз символікою - аби ми, емігранти, остаточно не нахабніли зі своєю культурною і кулінарною експансією.

Робота в магазині знайшла мене сама . Якось , повертаючись з бібліотеки додому, я зайшла купити польський "Dziennik Związkowy" , в якому щоп`ятниці виходила велика рубрика оголошень про роботу. Був кінець серпня і до листопада залишалося зовсім мало. Квиток в Україну був пришпилений до календаря і я з нетерпінням рахувала дні, щоб звалити з цієї Америки назавжди. Джордж запропонував роботу в магазині i я погодилася. Платив він мало, але готівкою і щотижня.

Найкраще магазинові пiдходила б назва "Залежність". Саме вона магнітом притягувала сюди наших постійних клієнтів. Як от, з вигляду успішнy жінкy - агенткy нерухомості. Вона кожного разу купувала на ланч чвертку горілки , пляшку помаранчевого соку, вівсяне печиво і м`ятні жуйки. Жінка завжди багато говорила , жартувала і сміялася поки розплачувалсь за свій невибагливий споживацький набір. Ключі від білого з перламутровим відливом "Кадилака" вона носила на брелку з фотографіями двох усміхнених дітей в рамочці зі словами "найкраща у світі мама" . Її блискуче чорне волосся, "надто гарні щоб бути справжніми" зуби , високі підбори і бездоганного крою ділові костюми здавалися настільки чужорідним явищем на тлі вицвілих декорацій магазину , що ми безвідмовно піддавалися шарму незнайомки. Навіть старий Джордж розцвітав від її знаків уваги : то вона запитувала його думки про останні новини на ринку цінних паперів, то просила порекомендувати автомеханіка, то обіцяла познайомити з людиною в банку, через яку можна отримати комерційну позику. Розраховувался незнайомка лише готівкою , вміло ухиляючись від прохань Джорджа залишити свою візитну картку.

- Скільки з мене, дорогенька? Ось , решти не треба! Яка у тебе гарна шкіра ! Це , мабуть, гени?! От пощастило! А що це в тебе за брошка? Одразу видно, що з Європи! Прекрасний смак! Ну, бувай! Бай-бай! - І поки я в черговий раз ніяковіло намагался зліпити щось схоже на комплімент , незнайомка вже встигала забути про моє існування.

Якось я вибігла вслід за нею щоб віддати їй забутий на прилавку сендвіч. Коли я постукала у затоноване вікно з водійської сторони, вона стрепенулася і гаркнула, опустивши шибку на пару сантиметрів :

- Чого тобі?

- Перепрошую, та ви забули свій ...

Шибка нетерпляче поповзла вгору .

- Віддай це йому , коли прокинеться. - Вона з огидою кивнула в бік Яцека, котрий лежав під стіною. "Кадилак" хвацько вирулив з парківки на головну дорогу і навіть встиг прошмигнути під червоне світло на перехресті. На асфальті самотньо залишилася лежати порожня пляшка з-під горілки .

Наступного разу жінка була незмінно привітною .

В жовтні безхатька Яцека двічі забирала невідкладна допомога. Перший раз його ледь врятували від сильного алкогольного отруєння . Вигляд у нього був жахливий. Повернувся він на третій день , обезсилений і змарнілий , але живий. Маніфест на картоні тепер звучав інакше:"Ісус помер. Змирися."

Потім Яцек потрапив під колеса автобуса. І все одно якось вижив.

- `Морнінг ! Знаєш, кого я щойно ледь не зачавив у провулку?? Цього малого бомжару , що треться тут на районі. Я задом давав , вперся майже в саму стіну. Щурів всіх розлякав. Дивлюсь, а там спить хтось ! П`яний, а як? Я його ногою штовхнув чи живий - такий сморід, тьху! Далі спить.

Кремезний дядько , підперезаний поясом для підтримки зірваної на будівництві спини, переступав поріг магазину зі своєю важкою ношею газет і невтішних новин - кур`єр газети "Chicago Tribune".

- Як справи, Стіве? - запитую і дивлюсь як він наливає собі нашої фірмової кави. На смак кава така ж огидна, як і на запах. Стів зупиняється перед касою, переповідає мені другу головну новину - вперше в історії на посаду президента можуть обрати чорношкірого сенатора від нашого штату. Ми розмовляємо, а його очі невідривно прикуті до скляної вітрини, під якою акуратно розставлені кольорові лотерейні квитки. В п`ятницю, отримавши на роботі чек, цей чоловік неодмінно повернеться щоб скупити їх усі, витративши декілька сотень доларів . Він скурпульозно копирсатиме монетою зашифровані знаки і цифри, виграватиме двадцять , сорок , а то й сотню баксів , які тут таки поставить на "щасливі" номери в національній лотереї чи офіційному лотто штату. Здається , для нього найбільшою мукою є не програш, а залишитися з грішми на руках. Поки є лотереї, які можна купити - доти є щастя , в яке хочеться вірити.

Алкоголь і лотерейні квитки - основні джерела прибутку нашого магазину. Бували, звісно поодинокі відвідувачі, в котрих закінчилося вдома молоко чи призервативи. Приходила, наприклад, матір з сином років дев`яти. Вона пересувалася на милицях. Жінка була химерно огрядною , наче саме з неї в світі малюють карикатури на американців. Поміж стелажами було чутно як вона важко дихає, сопе, пихтить і посвистує - достоту як 77-й автобус на Бельмонт авеню, який шумно курсував під моїми вікнами до пізньої ночі. Щось в її тілі з кожним кроком набирало обертів і, здавалося, от-от вибухне, лопне чи вийде з ладу. Малий тим часом згрібав з полиць чіпси, локшину швидкого приготування, "Пепсі" і шоколадне молоко . Матір розплачувалася і ми допомагали їм завантажити все в кузов старого пікапа "Шеві Сільверадо".

Джордж лише хитав головою їм вслід. Він не розумів як американці , у власній країні, можуть бути "такими невдахами". На його думку, успіху в Америці міг досягнути кожен - ось він, на відстані руки , лежить і чекає. Закоти рукави , навчайся, працюй і воздасться тобі за зусилля твої , сину і донько! Монологи Джорджа звучали в магазині так часто, наче він намагався загіпнотизувати мене і відмовити від поїздки в Україну.

Обов`язків у мене з часом більшало. Тепер мій робочий день розпочинався о п`ятій ранку зі спринту до кав`ярні Dunkin Donuts, де я купувала дві дюжини свіжих пампухів , "донатсів" . Їх ми потім перепродували в себе з націнкою 10-15 центів. О пів на шосту я відчиняла магазин , приймала доставки , робила каву і обслуговувала покупців на касі.

Одного ранку, по дорозі до магазину , я спіткнулася об щось, що лежало в пройомі дверей напівзакинутого приміщення . Крізь темряву і мряку я розгледіла кипу старих курток , якихось покривал і "фірмові" жовті кеди Яцека.

- Чому ти взагалі ще тут? - запитав він мене якось, забігши в магазин, щойно Джордж поїхав по справах. Інколи Яцек просив скористатися туалетом , частіше просто купував своє пиво і ми обмінювалися парою фраз.

- Тут? - Я вдала, що не розумію про що він.

- В цій дірі, в цьому районі, в цьому.. - Ясь описав рукою дугу, підбираючи слово для магазину - В цьому ... Храмі комерції !

Ми обоє засміялися. В періоди просвітлення, котрі були напевно справжньою агонією для нього, Яцек міг бути дотепним.

- Я скоро їду. А ти чому тут? - спитала я , хоч і не очікувала почути відповідь.

- Я тут... - Яцек побачив через вузьке вікно як Джордж заїхав на парківку і поспішив до дверей.- Я тут для того щоб люди були кращої думки про своє нікчемне життя. Хтось їм має нагадувати , що таке справжнє дно.

Джордж відчинив двері і , побачивши Яцека ,наче озвірів.

- Геть! Гать звідси, зараз же!

- Окей, бос! - Яцек підняв руки , наче на нього направили дуло рушниці. - Я саме збирався виходити...

- Не смій появлятися в моєму магазині, зрозумів? - Джордж вирвав з Яцекових рук пляшку. - Я сказав, що не продаватиму тобі алкоголю, ясно?? Давай, забирайся!

- Еее! Я вже заплатив за пиво! Це моє ! - Яцек кинувся вперед, але наткнувся на довгі руки Джорджа. Старий схопив його за плечі і почав трусити з силою, якої від нього ніхто не очікував.

- Ти! Тииии! Ти думаєш, я не знаю як ти мене обкрадаєш? Обманюєш? Я щойно бачив, як ти через задні двері виносив коробки з пивом. І знаю де ти їх склав щоб потім забрати. Хочеш , підемо глянемо разом? Xай і твоя подруга подивиться , який ти насправді святий !! Бо це з її зарплати я зніму все, що ти накрав! - Джордж не кричав, він сичав в обличчя Яцеку, вдивляючись в його карі очі сповнені жаху. - Хтось тебе привів у цей світ щоб ти жив, а не вбивав себе з дня в день на очах у всіх, наче нам нема більше що робити тільки думати чи встигнуть парамедики цього разу, чи ні. Але знаєш що? Знаєш? Нікому тут до тебе нема діла. Нікому! Тут собаку з вулиці швидше порятують, ніж тебе. І правильно ! Тому що ти маєш голову, і руки , і ноги , і право жити так, як тобі заманеться. А тому, не очікуй співчуття від мене , зрозумів? Але брати гріх на душу за тебе я теж не хочу. В мене для тебе нічого нема! Зрозумів???

- Так, бос! Так! Відпус... - Яцек виривався з рук Джорджа і з усіх сил намагався сховати обличчя , все сильніше натягуючи порваний капюшон старої куртки. В мою сторону він не дивився , йому хотілося чимскоріш вибратися на вулицю.

Джордж трохи заспокоївся, забрав з прилавка пляшку з пивом і демонстративно вкинув її в смітник. Потім він перехилився над вітриною і витяг з-під скла перший лотерейний квиток , який попався йому під руку .

- Ось, - простягнув він Яцеку і прочинив двері. - На удачу . Я більше не хочу тебе тут бачити, запам`ятай!

Яцек поплівся понуро до дверей. Коли він проходив повз Джорджа, той засунув квиток у нагрудну кишеню Ясевої куртки.

Звільнившись , я полетіла в Україну і на декілька довгих місяців забула про свій американський досвід.

В листопаді хтось в нашому магазині придбав аж два виграшні квитки на суму кількадесят мільйонів доларів. За це магазин отримав від головного офісу лотереї білборд зі словами "Тут продають удачу". До Джорджа звідусіль потяглися паломники.

Навесні Чикаго знову зустріло мене безробіттям .Я опинилася в своєму старому районі Чикаго, , який мене ніяк не відпускав. Все моє подальше життя певною мірою пов`язане з цими кількома кварталами : коледж, нещаслива любов, робота, доленосні зустрічі і численні втрати близьких друзів.

По приїзді я заглянула в магазин, хоч на роботу туди повертатись не планувала.

Перемивши кістки всім нашим старим знайомим, Джордж сказав мені на прощання:

-- Не знаю чи ти чула, але "Ісус" помер...

-- Він помер за наші гріхи ! - пожартувала я, хоч я знала, що Джордж цього не любить.

-- Та ні, твій Ісус помер. Той хлопець з вулиці. Замерез десь отам в задньому дворі. Якраз морози сильні були і снігопад . То його аж через декілька днів знайшли.

"Мій Ісус" , той якого я звикла називати Ясем, помер?.. Не можу сказати, що я особливо переживала з того приводу. Зрештою, все, що нас пов`язувало - декілька розмов і чай , яким я його зрідка пригощала в ті немилосердно холодні ранки. Ми були майже однолітками. Ми могли разом навчатися в коледжі, він міг би бути молодим викладачем. Mіг би бути ким завгодно і наші шляхи могли ніколи не перетнутися. А так він жив, пив, і помер.

Нерозгаданою залишилася таємниця двох виграшних летерйних квитків.Хоча, не тільки вона.

Пройшло років сім чи вісім.

- Тут підпис, тут ініціали. Ще тут , тут і ось тут , будь ласка. - Фінансовий директор , здається , нікуди не поспішав. Він повільно листав контракт, перевіряючи чи ми нічого не пропустили. Процедура купівлі нового авто тривала четверту годину. Ми з чоловіком підписали , здається , три сотні сторінок контракту і випили по літрі кави з автомату у вестибюлі.

- Знаєш, що пишуть у відгуках про цю дилерську?- пошепки запитав мене Віктор, коли ми залишилися наодинці. - Виявляється, що всі, хто працює в цьому салоні - військові ветерани і колишні "зеки". Пам`ятаєш, ми дивилися якусь програму про схожу ініціативу? Про те, як складно знайти роботу людям, які опинилися на самому дні....Ну от вони організували спочатку автосервіс , а потім мережу автосалонів. Ти не хвилюйся, це все легально!

- Чесно? Мені все одно. Я вже готова автобусом їхати додому!

Надворі вечоріло , за вікнами дилерської пролітав передріздвяний сніг. В останній кабінет менеджера з технічних гарантій я потрапила перед самим закриттям. "Цікаво, він побував на війні, чи в тюрмі?" , не могла не подумати я. Чоловік завів мову про свою сім`ю і собаку, розпитував про наші плани на зимові свята, пропонував каву. Я підписувала там, де він тицяв пальцем , втративши будь-яку здатність концентрувати увагу на тому, який захист краще обрати для шин і яка тривалість гарантії варта того, щоб в неї інвестувати чималу суму грошей.

- Остання сторінка , здається . Підпис і дату ось тут. - Він простягнув мені ненависні папери і я зауважила, як неконтрольовано тремтять в нього руки. Зі столу покотилася ручка і він не зумів її зловити. - Вибачте. Інколи це виходить з-під контролю. Ось тут ініціали і все.

Пальцем він вказав потрібне місце і я побачила, що руки в нього таки не схожі на руки людини, яка довго працює в офісі. На кількох пальцях виднілись старі татуювання , шрами від порізів та опіків. Безіменний палець без двох фаланг...

Я спитала перше, що спало на думку:

- У вас, часом, день народження не 25-го грудня?

- Так! А як ви знали??? Я народився в той же день, що й Ісус. Неймовірна удача, чи не так?




На світлинах зображені елементи скульптурного ансаблю "Руки допомоги ", встановленого в Парку Жінок та Дітей і присвяченого громадській активістці Джейн Адамс, яка все життя присвятила роботі з бідними мешканцями Чикаго.










[1] "Ти знаєш, я народився в той же день, що й Ісус! Оце пощастило , правда?"

 UPCOMING EVENTS: 

 

 FOLLOW THE ARTIFACT: 
  • Facebook B&W
  • Twitter B&W
  • Instagram B&W
 RECENT POSTS: 
 SEARCH BY TAGS: