Проїжджаючи Кабул. Знайомство з афганською кухнею.

Мій дім знаходиться на березі вулиці, яка впадає в озеро Мічиган. У нас, фактично, прямий вихід на пляж і якщо не зважати, на той факт, що їхати нам до пляжу треба хвилин 20 через три населених пункти, то можна спокійно наполягати на тому, що живемо ми майже з видом на озеро.

Дорога до пляжу - наче міні подорож навколо світу. На одній вулиці можна побачити як корейський квартал змінюється на єврейський, потім переходить в маленьку копію Середнього Сходу, потім пропадає в зеленій гущі садів старого університетського містечка, заснованого методистами у 1851 році і нарешті впирається в прибережну паркову смугу і пляж.

Ми живемо в однаковій відстані як до кількох католицьких храмів (церква Св. Марти заснована грецькою громадою, але вже давно обслуговує корейську діаспору. Недільна школа грецької мови та культури, однак , збереглася), так і до мечеті з мінаретом і позолоченим куполом, так і до місця зібрань Свідків Єгови.

Наша вулиця , та сама, що веде до пляжу - важлива комерційна зона, головна артерія місцевого підприємництва . Проїжджаючи нею , я помічаю ресторани , дитячі садочки, синагоги , редакції газет , медичні офіси і банки . Кожна з перелічених установ служить дороговказом : з назв кав`ярень чи з прізвищ лікарів на фасадах офісів можна часто здогадатися як про національність власників, так і про загальну демографічну ситуацію на районі. Мимоволі дивуєшся як американці примудрилися ще десь втиснутися зі своїми бізнесами, серед усього цього етнічного різномаїття. Я давно помітила, що найточніше характеризують місцевість доми молитви та заклади харчування. До останніх у мене особлива прив`язаність.

Як на людину з довгим списком дієтичних обмежень , я плекаю дивну любов до ресторанів. Ще дивніше те, що більшість людей яких я знаю, попрацювавши в ресторанному бізнесі, на дух не переносять заклади харчування. А моє минуле в сфері обслуговування часто нагадує про себе і тягне магнітом в місця, де юрби людей, біганина захеканих офіціантів, десь щось розбилось на кухні, стримана привітність адміністраторів , для яких цей гармидер давно став нормою і , здається, ніщо не може їх вивести з рівноваги. Ніщо, крім загрозливої тиші в суботній вечір між 6 та 9 годиною.

Я люблю ресторани ще й тому, що в Чикаго їх є на кожен смак і бюджет. Не розумію людей, яких не спокушають кулінарні традиції інших культур. І справа навіть не в самих стравах (хоч чого тут соромитись - всі люблять смачно поїсти!) , а в досвіді . Помічати різний посуд, презентацію страв та напоїв ,крадькома підглядати за відвідувачами за сусідніми столиками і їхнім вибором , задивлятись на інтер`єр , власників , персонал - наче бути частиною театральної вистави. Ролі, здається, розприділені зазделегідь, але ж скільки всього непердбачуваного може трапитись , яке тут поле для імпровізації!

У студентські роки в мене , як і в багатьох , не було багато грошей (це щоб не сказати "не було зовсім"). Зі стипендії залишалося на невеличкі радощі життя, кулінарні шедеври на кшталт рогалика з яблучним повидлом і з пудрою , купленого по дорозі з міської бібліотеки в одному із "Торгових світів" на вулиці Руській в Тернополі. То було задовго до ресторанного буму, коли ще всі вважали "Старий Млин" найкрутішим місцем , а в кафе "Академічне", котре хоч і знаходилося на першому поверсі мого гуртожитку, я була аж один раз : саме там один із наших викладачів почувався особливо натхненно і був готовий підписати заліковки після переховування від нас під час сесії. В перший рік свого перебування в Чикаго , я в ресторанах бувала мало. Запам`яталося два рази. Перший раз це була якась таверна "на районі", про що я не здогадалася по промовистій обшарпаній вивісці і приперлася "у всій красі" : підбори і сукня куплені ще в Україні (виготовлені в Туреччині, придбані з нагоди еміграції не де-небудь, а в щойновідкритому ТЦ "Подоляни") . Я хотіла спитати про роботу тому ресторанчику , але в останню мить дала задню, попросила меню і замовила те, що було найдешевше - французький суп з цибулі. "І все?" - спитала офіціантка погрeбальним басом . "Суп і роботу, будь ласка!" - хотілося сказати мені, та натомість я лише боягузливо кивнула. Суп виявився дивовижно неприємним на вигляд і зовсім неїстивним на смак. Таверна закрилася того ж року .

Другий ресторанний досвід мене спіткав в китайському буфеті, де ціна $8.99 за "безлімітний пакет" була надто спокусливою аби не зайти всередину , нафаршируватись криветками і мало не вмерти від алергії .. Ще були недільні обіди в українському "Чарівному глечику", який ми навіть не вважали рестораном, а місцем, звідки можна було на дві години телепортуватися за мамин стіл з цілющим бульйоном, дерунами і варениками. Кажу ж бо, що ресторани для емігрантів мають не менш сакральне значення, ніж храми.

(Як на статтю про перший досвід автентичної афганської кухні, цей текст явно збився з заданої треєкторії. Я лише мала на меті підвести вас до того, за якими параметрами я обираю куди б це піти на сімейну вечерю в суботу. Та, якщо розібратись, то таких параметрів всього декілька: кухня маловідомої країни, оригінальний дизайн інтер`єру або рекомендація в публікаціях, котрим я довіряю. )

Візьмемо для прикладу ресторан "Kabul House" . Він знаходиться на цій же великій вулиці, що веде до пляжу.

Після невеликого розслідування мене заінтригувала історія ресторану . Ну і хіба не круто, що зовсім поруч з домом можна спробувати страв з країни про яку я знаю дуже мало. Якщо не брати до уваги книг Khaled Hosseini та вісім сезонів серіалу "Homeland", то мої уявлення про Афганістан обмежуються розмитими спогадами з уроків географії. Соромно, але факт.

Володіє Kabul House родина афганців, яка почала свою підприємницьку діяльність з ресторану італійської кухні (італійська кухня в Чикаго - взгалі безпрограшний варіант.). І хоча місце користувалося попитом, сам власник і його сім`я невдовзі втомилися від пасти, піци і пармазану. Діти любили, коли батько готував для них традиційну афганську їжу і навіть деякі з постійних відвідувачів напрошувалися не екзотичні сімейні застілля. Так народилася смілива ідея змінити профіль ресторану і понад 6 років він існував як один з улюблених місцевих закладів харчування . Відданість клієнтів, високі рейтинги онлайн та похвала від експертів Мішелін дали поштовх сімейній справі і власник вирішив знайти більше приміщення , розправити крила. Аби зрозуміти яку цінність це місце становило для громади містечка, варто лише звернути увагу на фінансову підтримку , безкоштовну рекламу в місцевій пресі які були надані напередодні відкриття нової локації. Наприклад, за умови що власник найматиме місцевих мешканців на роботу та протримається на плаву протягом визначеного періоду, влада містечка гарантувала "пробачати" $10,000 з суми позики на нове приміщення щороку протягом 5 років. Новий Kabul House розрахований на 160 місць і наймає 50 людей постійного персоналу. (інформація з статті в Chicago Tribune за 2018 рік).

З першого погляду помітно, що в дизайн інтер`єру вкладено всю душу і не менше грошей ( в статті йшлося про $200 тисяч на професійне обладнання для кухні та близько $500,000 на приміщення). Стриманий, елегантний в своїй простоті , зал пропонує всього декілька елементів декору, достатньо аби зачепитися поглядом на мить і відпустити. Мозаїка та гобелени присутні, але кольри підібрані обережно щоб зберегти баланс між модерном і традицією.

Ресторан не має алкогольних напоїв в меню, однак приносити власну пляшку вина заохочується . В меню всі страви зрозуміло описані, а офіціанти обізнані і не шкодують порад аби полегшити замовлення.

Оскільки це було моє перше знайомство з афганською кухнею, то наперед прошу вибачення, якщо я акцентую увагу на очевидних речах.

Нам сподобався "bulanee" - традиційний афганський хліб, начинений вареною картоплею приправленою спеціями та зеленню, поданий з йогуртовим соусом. Чоловік замовляв ягнятину і чи не вперше в житті був задоволений її смаком. Дочці смакувало все, до чого вона могла дотягнутися руками і що вона могла ідентифікувати як м`ясо.

Мені найбільше сподобалися люстри над баром і зона для чаювання .

Страви були простими, але кожна чимось запам`яталася. Хумус , салат приправлений лимонним соком і свіжою кінзою, овочі на грилі і навіть рис, якого тут не шкодують - все було смачно і ситно. Загальна гармонія і налагодженість відчувалася в стравах, в інтер`єрі і роботі персоналу.

Варто ще й зауважити, що в ресторані не було жодного вільного столика, а на канапах в "зоні для чаювання" постійно сиділи новоприбулі гості і терпляче чекали своєї черги.

Додому ми пішли з кілограмом ідеально приготованого рису, двома шматками торта , недопитою половиною пляшки вина і дитиною, яка спросоння спитала, чи це часом не її день народження ми сьогодні святкували. Я подумала, що оскільки 29 лютого і так "бонусний" день, то чому б і не зробити його другим днем народження? Ми приїхали додому, запалили свічки на афганському торті , легкому як повітря і дмухали на них разів десять. Запалювали і задували, загадували бажання і тут же забували про них. Я мрію подарувати колись дитині кругосвітню подорож , а поки той час прийде, ми пізнаємо чужу культуру через їжу, що вже не мало.

 UPCOMING EVENTS: 

 

 FOLLOW THE ARTIFACT: 
  • Facebook B&W
  • Twitter B&W
  • Instagram B&W
 RECENT POSTS: 
 SEARCH BY TAGS: 

2016-2019 by Fifthwave. Proudly created with Wix.com