_edited.jpg)
Діалог триває.
Від самої думки про переїзд з Чикаго мене охоплює передчасне ,та від того не менш реальне, відчуття втрати.
І все ж , інколи мені здається, я готова покинути це місто. Залишити йому кращі роки нашого спільного життя, pішуче грюкнути дверима вантажівки U-Haul і жодного разу не кинути прощального погляду в дзеркало . Відстань між нами вимірюватиметься три- чи навіть чотиризначними числами (хіба що ми , не дай Боже, вирішимо переїхати в Непервіль ), а кожного разу, пролітаючи над Чикаго, я проситиму місце якнайдалі від вікна, аби вкотре не зізнаватися собі, що позитивно вік впливає лише на одного з нас.
Причин для переїзду можна знайти чимало. Від статистики вбивств , хронічного зростання податків на нерухомість, неоправдано дорогої парківки в центрі до чергового страйку вчителів. Баланс на терезах, де зважені всі "за" і "проти", залежать від того,яким видався поточний рік. Та навіть якщо список скарг буде довшим ніж квитанція з магазину CVS, y довгоочікуваної перемоги улюбленої спортивної команди все одно більше шансів переконати вас в тому, що Чикаго - місто чемпіонів і кращого годі й шукати. Три місяці карантину, зігнали над головою найчорніші думки Як і кожна молода людина , я не планувала стати жертвою пандемії. Однак, в густому мороці тривожних новин та затяжній невизначеності нашого часу, я не помітила як потрапила в іншу групу ризику - невиліковних скептиків, загартованих циніків та зрадолюбів. Здавалося, що чорні думи пролізли у вакуум , утворений через відсутність театру, зустрічей з людьми , музеїв, музики, свободи вибору місць і занять. Без доступу до цих , необхідних для мене речей, життя в Чикаго втрачало свою привабливість і сенс.
Я знала, що з цього стану потрібно себе виводити. Однією з перевірених терапій для мене є робота над втіленням якоїсь призабутої ідеї. А якщо вона передбачає взаємодію з містом, талановитою людиною і мистецтвом, то не озброїтись нею в боротьбі з хандрою було б безглуздо.
Я написала своїй подрузі Олені: "Давай зустрінемось в місті? Tи будеш малювати, а я писатиму про те, як ти малюєш?". Вона погодилась. Місто почало кволий вихід з карантину і ми домовилися про зустріч в центрі.
Першу картину художниці Олени Присяжнюк я придбала наприкінці 2018 року. На ній зображений піднятий міст над вкритою кригою Чикаго Рівер .
(c) Prysiazhniuk.Art
Bперше я побачила цю та інші робoти художниці в одній з моїх улюблених кав`ярень в центрі міста - Intelligentsia Coffee Millennium Park . Я написала Олені в Інстаграм і ми домовились там зустрітися та познайомитись ближче.
Я приїхала трохи раніше, сиділа за столиком, дивилася на картини, слухала що про них говорять численні відвідувачі популярної кав`ярні і намагалася уявити якою ж виявиться авторка полотен, чиє бачення Чикаго так точно відповідало моєму. Пам`ятаю, що тоді мені найбільше сподобалась інша картина Олени Присяжнюк - вечірня вулиця LaSalle , в узголів`ї якої височіє будівля Чиказької Біржі .
Колись мені вдалося зафіксувати цей каньйон фінансових установ перед початком зливи .Тоді мене зачарувала загрозлива велич силуету Біржі, її фасад в стилі ар-деко з ефектною підсвіткою , виділявся на тлі похмурого неба. Я не знала чи шукати прихистку від дощу, чи залишатися стояти і спостерігати за феєричним танцем блискавок.
(c) Prysiazhniuk.Art
На картині все набуло ще драматичнішої атмосфери , художниця бездоганно передала відблиск мокрого асфальту , сутінки і поодиноких перехожих . Можна навіть уявити себе за кермом авто, коли надворі лиє дощ, ти чекаєш на світлофорі зеленого світла, ритмічно ковзають по склі щітки, по радіо Etta James співає "I'd Rather Go Blind" , а перед тобою така краса, що непогано було б завмерти на місці і дочекати бодай до кінця пісні. На картині можна навіть розгледіти годинник на фасаді будівлі Біржі, наче зашифрований таємний знак. (Це одна з тих деталей, які особливо цінуєш, коли покидаєш своє місто і все життя розглядатимеш риси його будівель на полотні , залишені для тебе люблячою рукою художника.)
Художниця Олена Присяжнюк , Чикаго . Червень 2020.
Олена виявилась молодшою, ніж я уявляла, зі спостережливим поглядом і розміреністю в жестах та в розмові. Після обміну стандартними запитаннями серед емігрантів ( "3відки з України?" " Як довго в Америці?" "Чому Чикаго?" "Як тобі тут?" i "Куди далі ?") виявилось, що Олена з Житомира, навчається в одному з коледжів Чикаго , планує отримати диплом архітектора від Illinois Institute of Technology, а життя в місті надихнуло її на живопис . Mалювати вона почала у 2016 році, одразу після переїзду в Штати.
Я одразу знала, що це наша не єдина зустріч і що хочу поділитися її мистецтвом з якнайбільшою кількістю людей.
А ще я знала,що колись замовлю художниці картину одного дуже особливого для мене місця .
Проходив час, ми переписувлаись в соц мережах, я з захопленням спостерігала за появою кожної нової картини Олени на її сторінці в Інстаграм. Вона експерементувала з технікою , малювала в різних містах під час подорожей і ділилася з нами своїми враженнями через колекцію урбаністичних пейзажів.
"Cloud Gate" , (c) Prysiazhniuk.Art , 2020
Якось ми зустрілися на театральному перформансі , організованому Atlas Obscura , який проходив в каплиці історичного кладовища Graceland Cemetery в Чикаго. Я думала, що після події ми погуляємо серед могил найвідоміших чиказьких архітекторів і поговоримо про минуле, але було вирішено сходити на ланч і поділитися планами на майбутнє. Лєна розповідала про своїх викладачів . Вони допомогли їй подолати страх, з яким стикаються всі початківці - страх помилки чи провалу. Професори, які не соромляться зізнатись що самі не боги і не все знають чи вміють , здатні створити благодатне середовище для кожного , хто бажає вчитися.
Стиль Plein Air , в якому малює Олена Присяжнюк , вимагає від художників максимальної концентрації на тому , що відбувається "тут і зараз". В цьому його складність і відчуття неймовірної свободи , як мені пояснила художниця.
Мій задум супроводжувати Олену та описати наш досвід не претендує на новаторство. Якщо сам стиль Plein Air виник декілька століть тому, однією з його більш сучасних версій можна вважати те, що роблять учасники арт платформи Urban Sketchers, створеної у 2007 році. Кожен рисунок супроводжується коротким текстом автора для контексту. Художники представляють свої роботи з різних міст світу. Буває, що опинившись в якомусь місті всього на день, митцеві вдається зафіксувати його атмосферу чи важливу подію на полотні чи папері. Чим це відрізняється від фотографії? Часом та увагою, відданим тому місцю, яке художник вирішив зобразити у своїй роботі. В одній із наших розмов, Олена поділилася думкою, що ті міста, котрі вона відвідала, але не встигла намалювати, залишилися для неї , наче, не відкритими. Через свою роботу вона проникається місцевістю, архітектурою, пайзажем і навіть людьми. Люди відіграють чималу роль в творчому процесі художника , який працює на свіжому повітрі. Я це зрозуміла вже під час нашої першої спільної арт вилазки на післякарантинні , післяпогромні вулиці Чикаго.
Після тривалого пошуку місця , потрібного ракурсу та закутку, де б нас не знайшов хуліган-вітер, Олена взялася до роботи. Зі спокійною впевненістю вона визначилася з композицією і кольоровою гамою .
Мольберт трохи похитувало , та художниця розповіла, що в Чикаго бувають дні, коли вітер вириває з рук вже готову картину, а про те щоб спокійно малювати мова нвіть не йде. Мабуть, нам добряче пощастило. Ми розташувалися на плазі з виглядом на міст на Мічиган Авеню. Колись на цьому місці виник торгівельний пост , а пізніше і військове поселення, з якого бере початок рання історія Чикаго. Моя американська історія також почалася звідси.
В перший місяць в Чикаго, я працювала в готелі неподалік і щоранку проходила маршрут від станції метро через міст , потім збігала сходами на нижній рівень Мічиган Авеню і через службовий вхід потрапляла в готель. Часто мій контакт з містом тривав всього 15 хвилин на світанку і 15 хвилин перед заходом сонця, по дорозі назад до метро. Щодня я зупинялася на мості бодай на хвилину аби "привітатися з сонцем" , подивитися як воно ліниво піднімається з-за обрію , з озера Мічиган. Навколо сиренами гуло місто, штовхалися автомобілі в ранковій тисняві, перехожі намагалися не пролити один на одного каву , жонглюючи в руках телефони, портфелі та сніданки в паперових згортках. Що б не вібувалося в місті , чи в моїй душі; на роботі ,чи вдома - сонце неодмінно сходило .
У мене є багато фотографій з цього моста, багато екскурсій я починаю звідти, і ось я спостерігала як народжується знайомий пейзаж на полотні.. З води, повітря, кольору, запаху мого міста. З-під дотику майстра. Зі спогадів.
Поки ми шукали потрібний ракурс, пили каву і налаштовувались на творчий процес, тихий недільний ранок непомітно дозрів у розкішний літній день. По річці пропливали екскурсійні човни, яхти та байдарки. Люди вийшли на пробіжки і прогулянки. Дехто зупинявся , з цікавістю заглядав над чим працює Олена , бажав успіху і йшов по своїх справах. Старші пари, звісно, мали час на повноцінну розмову. Їм хотілося знати все : як довго Олена малює, де навчається і де виставляє свої роботи. Художниця всім відповідає ввічливо і терпляче вислуховує . Я подумки дивуюсь як ці бесіди не виводять Лєну з рівноваги. "Мистецтво провокує людей до розмови і це добре."- каже вона , усміхаючись. - " Інколи до мене підходять батьки з малими дітьми і я завжди охоче виділю декілька хвилин щоб показати малим що я роблю і як . Якщо дитина сама проявляє інтерес до малювання, важливо показати їй, що мистецтво є доступним і спробувати себе в ньому може кожен."
Олена розповіла, що багато своїх картин вона продала саме завдяки знайомствах на вулиці. Місцеві мешканці, буває, вже впізнають художницю, підписані на її інстаграм і слідкують за творчістю. До нас двічі підходив молодий чоловік, якого зацікавила творчість Олени . Перший раз він просто проходив повз нас і зупинився подивитися, а вдруге - коли знайшов нас через тиждень на тому ж місці і став свідком заключних мазків художниці в роботі над картиною.
Менe цікавило як Олена знає, що ось цей конкретний штрих останній і ... все. Готово. Картина завершена, прожита. Мені , наприклад, завжди складно поставити фінальну крапку ( що й очевидно з довжини текстів). Тому, дуже хотілось почути про етап "редагування" картини авторкою. Олена пояснила, що в цьому довіряє своїй інтуїції. Вона віддаляється на декілька кроків від мольберта, критично оцінює перспективу, лінії, контраст , глибину. І буває, що після цього залишається додати один мазок в потрібному місці щоб картина ожила, "заговорила" до глядача. Художниця вважає, що це приходить з практикою, з вмінням чути себе і довіряти внутрішньому голосу.
(c) Prysiazhniuk.Art
На моє питання чому Олена обрала Чикаго, вона розповіла, що її підкорила архітектура міста. Перше враження від цих конструкцій, мостів, хмарочосів, наземного метро було таким сильним, що їй захотілося малювати все побачене . Ми сидимо на самій набережній і чекаємо поки нам принесуть піцу. Перший день роботи над новою картиною завершено. "От ти уявляєш," - каже Лєна , закохано оглядаючи Wrigley Building. -" архітекторів, які це все будували , давно нема з нами. А їхні будівлі ще стоятимуть сотні років. . Все, що архітектор має сказати світові, він вкладає в свій проект. Є ж таке поняття, як "мова архітектури"? Будівлі розмовляють зі мною. Ти ніби читаєш послання архітектора. Навколо цих будинків виростатимуть нові і їхні "голоси" долучатимуться до розмови. Так твориться візуальна і найбільш очевидна історія міста. В Чикаго цей діалог між архітекторами різних поколінь, між різними стилями надзвичайно динамічний. Мене він не перестає інтригувати".
(c) Prysiazhniuk.Art
Через тиждень ми зустрілися знову. Олена попрацювала над картиною вдома , залишилося, з її слів, "підправити перспективу та додати тіней". Я спитала її які місця в Чикаго люди найчастіше просять намалювати. "Люди просять намалювати місця, де відбулися якісь важливі для них події : освідчення, одруження чи перше власне помешкання. Їм хочеться підтримувати цей емоційний зв`язок з містом, в якому вони живуть і люблять. Картина перестає бути просто красивим зображенням урбаністичної сцени . Вона набуває глибшого значення. Мені в свою чергу приємно долучатися до створення того, що стає частиною їхнього досвіду." - відповіла художниця після коротких роздумів.
Я згадую ці слова Олени Присяжнюк щодня, коли прокидаюся вранці і перше, що бачу - картину з зображенням мого улюбленого міста. Вона нагадує мені про ті часи, коли я закохалася в Чикаго. Коли всі емоції , пов`язані з ним, були свіжими і неповторними. Коли від його архітектури паморочилось в голові, а перші промені теплого весняного сонця пробуджували таку волю до життя, що здавалося ніхто і ніколи мене не зможе зупинити. Щоранку я затримую погляд на стіні з картиною і посміхаюсь. Я роздивляюся її i з ліжка , і коли працюю за письмовим столом. Я намагаюся уявити собі силует молодої дівчини на мості, яка стоїть обличчям до мене і чекає сходу сонця. Мені хочеться подати їй знак , якого вона тоді так шукала. Знак про те,що нікуди їхати з Чикаго не потрібно. Варто набратися сил, перечекати. Хмари розійдуться, сонце зійде і все в неї буде добре.
